Коли навколо ні душі... Мармароси

Берлебашка. Полонина. Стаємо на обід і відпочинок, ще досить рано – тому підемо далі на Лисичу, так ми собі подумали) Насувається сильна злива, і дуже стрімко! За кілька хвилин до того як... піде сильний дощ з градом і шквальним вітром, ставимо намета. Встигли! Всередині почуваєся в безпеці)) Коли злива згодом вщухає, з’являється яскраве сонечно і пізніше не менш яскравий захід... Я дивлюсь на гори і не можу надивитись, не можу надихатись цим повітрям, навколо затишно і тихо. Дууууже! І тільки ледь чутно лунає сопілка... Я ВДОМА!

Червона рута. Попри всі розмови, що вона вже оцвіла... її ще досить багато на схилах Піп Івана, щоб намилуватись цією красою. І навіть, щоб позалягати в траві і вдосталь нафотографувати)) Вже сам собі думаєш «ну досить. вистачить», а вона дивиться прям тобі в очі і проситься «ну ще один кадр... і ще один...»))

Вівці. Мої любі! Мої маленькі. Здалека вони нагадують біленькі цяточки або хмаринки, які пересуваються пагорбами. А дзвін чутно раніше, ніж їх починаєш бачити) На Лисичій їх 400 штук, чабани кажуть – мало. Раніше було 800, а зара вже мало хто хоче ними займатись... важка це справа. Всю цю ідеальну, для мене, картину, доповнюють довгі розмови з пастухами про життя-буття, гуцульські традиції, хто більше любить корів, а хто жити не може без вівців, аж до мурашок по шкірі)... частування сиром, молоком і дуже смачною кулешою...