- Юля в поході? Юля в горах? Юля в зимовому поході в горах?
Друзі, які добре мене знають, скажуть "кінець світу вже близько", але якісь незбагненні обставини підштовхнули мене на цю авантюру... будучи прибічником урбаністичного туризму, я відкрила для себе нові грані, тож охоче ділюся своїм досвідом з тими, хто можливо, як і я, сумнівається в своїх силах.
День 1:
з першим відчутним набором висоти прийшла думка – "Юля, що ти взагалі тут робиш? Дітя асфальту, зупинись поки ще не пізно!"
коли стало вже пізно, а підйом став складніший, прийшла наступна думка – "Залиште мене в цій кучугурі снігу, заберете по дорозі назад"
але в певний момент відкрилося друге дихання і самомотивація у вигляді чарівного пєндєля – "Ану зберися! Всі можуть, а ти не можеш? Давай підіймайся, це не так вже і важко!"
і якось непомітно для себе ми дійшли до нашого місця ночівлі
висота 1100 м
темніє, небо ясне і зорі настільки близько, що здається їх можна торкнутися...
День 2:
зустрічаємо світанок, сонце поступово виходить із-за гір і повільно перекочується по ним, на нас чекає ще складніший підйом по непротоптаних стежках...
підніжжя гори Кукул – погляд вгору і розуміння "Це нереально! Я швидше побудую автоматичний підйомник ніж пішки туди видерусь!"
та виходу немає, треба починати, вмикаю внутрішнього IT-шніка, декомпозую глобальну задачу на менші більш досяжні і починаю рухатись спрінтами 
– "Дивись, до того каміньчика 5 кроків! 5 кроків це ж зовсім небагато... а он до того кущика ще 10... а за кущиком гілка стирчить, до неї ще 7 крочків..."
ось уже й вершина, висота 1539 м, погляд униз – "Невже то я звідти прийшла???"
якщо й була якась втома, вона зникає від одного погляду на невимовний краєвид! у своїх поїздках мені вже доводилось бувати на різних висотах, але є 2 "але":
- такої зимової казки я ще не бачила жодного разу в своєму житті!
- естетичне задоволення прямо пропорційне кількості метрів, адже тебе ніхто не привіз сюди машиною чи літаком, ти сама здолала цей шлях, здолала себе і отримала винагороду у вигляді цієї краси.
День 3:
"Невже це все? Як то вже час назад?"
спускаємося зимовим засніженим лісом, хочеться закарбувати в пам'яті абсолютно все – кожну смереку, кожну гілочку, кожну сніжинку, звук гірського струмка, що дзюрчить під кригою, хрускіт снігу під ногами... але суму, який часто буває по закінченню подорожі, немає, бо ти вже знаєш, що "підсіла на гори" і обов'язково повернешся сюди знову! тим паче, що це не десь там далеко – ця вся дивовижа тут у твоїй рідній країні, куди не потрібні візи чи літаки
.
Особлива подяка:
Віка Міщенко
– що підбурила мене на цю пригоду, яку я навряд чи колись забуду
Тетяна Старжинська
– за терпіння та витримку
, а також за чудову організацію, детальне планування та підтримку за будь-яких обставин
Василь Саманюк
– за гостинність та теплий прийом, за смачну зупку та банош, за "охуєнний" самогон, за дивовижні історії біля вогнища та турботу
"Перший раз – гості, другий раз – друзі, третій раз– родичі" (с)
сподіваюся найближчим часом перейдемо на наступний рівень!
